Крок назад

Знову те відчуття обманутості...от впевнений, що це один з найкращих днів, а потім караєшся за наївність. Прекрасний період, коли ти задоволений якщо не всім, то майже всім минає. І тебе, наче чимось важким б*є по голові-ти усвідомлюєш, що НІЧОГО не змінилось. Можливо між тим часом преживань, наче сон, існує прекрасний період. Можливо я й справді невпевнена у собі, закомплексована психопатка, тому мій час піднесення підійшов до завершення. Добре, що це символічний день-студента...він в мене завжди з якимось дивними наслідками.

Таке враження, що я божеволію...шизофренія початкового ступеня. А може таке враження, бо думки оточуючих майже протилежні моїй дійсності. Можливо вони бачать те, що хочуть, але не мене.

Пекуче, коли близькі не бачать твоїх змін/не чують/не відчувають тебе, навіть якщо люблять тебе...чи не так?

Листопад у Європі

Зустріч з Угорщиною була похмура. За характером та погодою. Хоч машина котилась плавно і впевнено, але трепет в душі був. Можливо це через характер вимушеної мандрівки. Хоч з старенькою Європою за будь-яких обставин зустрічатись люблю.

Дощ спочатку ледь торкався шиб, ближче до нашої вечірньої мети-готелю біля колишнього австрійського кордону, перетворився на спрявжній осінню зливу. Вечеря пахла більше німеччиною, аніж угорщиною. Загалом затишно. Ніч на новому місті майже безсонна...минала якось довго. Новий день увібрав все найкраще від осені: голубе, повітряне, легке небо, свіже, прохолодне повітря, легкий сніданок з капучіно, а далі знов дорога... Дивно було проїжджати колишній кордон. Тепер тільки старі приміщення колишньої митниці дивились холодом на проїжджаючі машини.

Я зрозуміла, що люблю дорогу. З її поворотами, вигинами, краєвидами...Альпи відкрились нам ще в Німеччині, в селищах через які пролягав марщрут. В чужій країні я відчула затишок: дерев*яні будиночки, невеличкі ферми, гори, ще зелена травичка, на якій лежить вже золоте листя, а між тими краєвидами пасеться худобинка...магнітофон видає тірольські йодлі-гармонія. Не віриться, що це реальність. Це картинка. Цим автобаном навіть не хочеться швидко їхати...з*їжджаєш в третій крайній ряд і "повзеш" милуючись.

Не уявляю собі іншого Тіроля, аніж осіннього, листопадового...тут хочеться жити і не просто жити милуючись, а бути в їхній буденності, суєті...просто в роботі, вихідних, без амбіцій, цілей і т.д. Бути тут за інших моїх умов і вбирати затишок...

передостанній день жовтня

Погляд, обійми, аромат, танець...Ти просто підійшов і взяв за руку. Без вагань, коливань, переживань і тремтінь. Якось так владно, але так ніжно. То був Джо Кокер. Музиканти вміло виконували партію, а співак імітував хрипкий голос. Вміру тьмяне світло закривало всіх від нас, але не нас від всіх. Твої обійми були близькими, наші щоки торкались. Відчувала твоє дихання, те як вдихаєш пахощі мого волосся, те як твій ніс торкався моєї шиї, вуха... я ж мимохідь заплющувала очі, закусувала губи (моя погана звичка). Я жахлива у соціальних танцях, але ти повів мене і я послухалась. Не думала, що буде далі, а просто відчувала тебе. Кроки були то швидкими, то повільними, інколи ти зупинявся і я слухала музику, твоє серцебиття. Це було так довго і так коротко. Відчувала себе бажаною. Легкий мороз пронизував тіло, а твої руки обіймали і ковзали моєю спиною. Закінчився останній акорд, затих віртуозний співак з хрипким голосом, обійми розкрились...
Я не знаю твого голосу, твого імені, твого віку...але знаю все-твоє дихання, твій запах, твої обійми, твій крок, твої руки, твою праву щоку і твій солодкий танець. так закінчився мій жовтень.