Крок назад

Знову те відчуття обманутості...от впевнений, що це один з найкращих днів, а потім караєшся за наївність. Прекрасний період, коли ти задоволений якщо не всім, то майже всім минає. І тебе, наче чимось важким б*є по голові-ти усвідомлюєш, що НІЧОГО не змінилось. Можливо між тим часом преживань, наче сон, існує прекрасний період. Можливо я й справді невпевнена у собі, закомплексована психопатка, тому мій час піднесення підійшов до завершення. Добре, що це символічний день-студента...він в мене завжди з якимось дивними наслідками.

Таке враження, що я божеволію...шизофренія початкового ступеня. А може таке враження, бо думки оточуючих майже протилежні моїй дійсності. Можливо вони бачать те, що хочуть, але не мене.

Пекуче, коли близькі не бачать твоїх змін/не чують/не відчувають тебе, навіть якщо люблять тебе...чи не так?

Листопад у Європі

Зустріч з Угорщиною була похмура. За характером та погодою. Хоч машина котилась плавно і впевнено, але трепет в душі був. Можливо це через характер вимушеної мандрівки. Хоч з старенькою Європою за будь-яких обставин зустрічатись люблю.

Дощ спочатку ледь торкався шиб, ближче до нашої вечірньої мети-готелю біля колишнього австрійського кордону, перетворився на спрявжній осінню зливу. Вечеря пахла більше німеччиною, аніж угорщиною. Загалом затишно. Ніч на новому місті майже безсонна...минала якось довго. Новий день увібрав все найкраще від осені: голубе, повітряне, легке небо, свіже, прохолодне повітря, легкий сніданок з капучіно, а далі знов дорога... Дивно було проїжджати колишній кордон. Тепер тільки старі приміщення колишньої митниці дивились холодом на проїжджаючі машини.

Я зрозуміла, що люблю дорогу. З її поворотами, вигинами, краєвидами...Альпи відкрились нам ще в Німеччині, в селищах через які пролягав марщрут. В чужій країні я відчула затишок: дерев*яні будиночки, невеличкі ферми, гори, ще зелена травичка, на якій лежить вже золоте листя, а між тими краєвидами пасеться худобинка...магнітофон видає тірольські йодлі-гармонія. Не віриться, що це реальність. Це картинка. Цим автобаном навіть не хочеться швидко їхати...з*їжджаєш в третій крайній ряд і "повзеш" милуючись.

Не уявляю собі іншого Тіроля, аніж осіннього, листопадового...тут хочеться жити і не просто жити милуючись, а бути в їхній буденності, суєті...просто в роботі, вихідних, без амбіцій, цілей і т.д. Бути тут за інших моїх умов і вбирати затишок...

передостанній день жовтня

Погляд, обійми, аромат, танець...Ти просто підійшов і взяв за руку. Без вагань, коливань, переживань і тремтінь. Якось так владно, але так ніжно. То був Джо Кокер. Музиканти вміло виконували партію, а співак імітував хрипкий голос. Вміру тьмяне світло закривало всіх від нас, але не нас від всіх. Твої обійми були близькими, наші щоки торкались. Відчувала твоє дихання, те як вдихаєш пахощі мого волосся, те як твій ніс торкався моєї шиї, вуха... я ж мимохідь заплющувала очі, закусувала губи (моя погана звичка). Я жахлива у соціальних танцях, але ти повів мене і я послухалась. Не думала, що буде далі, а просто відчувала тебе. Кроки були то швидкими, то повільними, інколи ти зупинявся і я слухала музику, твоє серцебиття. Це було так довго і так коротко. Відчувала себе бажаною. Легкий мороз пронизував тіло, а твої руки обіймали і ковзали моєю спиною. Закінчився останній акорд, затих віртуозний співак з хрипким голосом, обійми розкрились...
Я не знаю твого голосу, твого імені, твого віку...але знаю все-твоє дихання, твій запах, твої обійми, твій крок, твої руки, твою праву щоку і твій солодкий танець. так закінчився мій жовтень.

la langue

Мова якось лоскоче гортань. Носовий звук смішить мене до болю живота. Ця мова зведе мене зрозуму і не лише через свою витончену красу і таку аристократичну чуттєвість. La femme & l`homme...ще трішки і я говоритиму так як хочу, словами які я вибиратиму і смакуватиму. Нехай вона не рідна, але солодко-кисла, без приторного присмаку з ароматами моєї..моєї Франції!

моя осінь

Моя осінь жила у тобі. У твоїх зелено-голубих, чи може голубо-зелених очах. і таких руденьких кучериках, твому запаху кориці...ти був. ти творив цю мою осінь з мелених кавових зерен, такого мідяного кольору, брав стиглі груші і вони пахли так зовсім лише для мене. ти розмовляв зі мною, як з Богом, а я бачила у тобі все своє щастя. коли ти робив осінній дощ з найчистішої Люрдівської води, ми наввипередки бігли до церкви. там ми довго сиділи і говорили з Богом, там ми дякували Йому за те, що дав нам мою осінь.

сон

Мені здається, я завжди починаю писати, коли щось важливе має статись, і той мій внутрішній спокій/неспокій завмирає і густішає, дотікає до краю-кінцівок-рук-пальців-ручки/олівця-паперу. а ще в такий час мені завжди мрійливо. я час від часу поглядаю на м*яке світло: крізь тюль пробивається сонце, яке сьогодні "сачкує" і тільки вигулькує. в мені якась втома. не знаю звідки вона береться, але нікуди не зникає. таке враження, що вона морить мене, добиває. я спати... нехай мені присниться осінній Париж з пожовклим золотисто-червоним листям, запахом кави-круасанів-парфумів, і я, закутана у чоловіче пальто з великим шаликом, вічно-холодними руками, які гріють чиїсь такі теплі. і нехай там буде затишно, а Сена хлюпотітиме в ритм саксофона.

я

Знаєш, якось так романтично мені в цю дощово-весняну нічку. хочеться пригорнути до себе, вдихнути холодне і вохке повітря, змерзнути і накритись холодною ковдрою, нагріваючи її своїм тілом, грітись і думати, що так приємно просто бути. ще цокотіти зубами, але вже тепло і не хочеться думати про все, що сталося. про те, що фантасти вигадали людей-друзів, а ти так повірив/повірила. про те, скільки всього *висить* на твоїй-моїй голівонці. про те, що треба виховувати в собі силу і мужність. хочеться бути такою слабкою і хворобливосонноромантичною. хочеться поспати до обіду, а може й довше, вийти на мокрий асвальт і йти кудись жуючи лукум. а може сісти в літак/поїзд/машину і поїхати кудись, або в Францію. ото мої сни на сьогодні. і де ж ти? як мій Париж? цвітуть каштани? напевне гарно...знаю лише, що осінню ти будеш їх їсти і казати, що це делікатес. теж дощ? я знала! напевне тому цілий день мрію. ти ж знаєш, що дощ-моє і тоді я лише живу. купи мені квиток на пароплав по Сені і я приїду! обов*язково...

дивні ранки

Знаєш інколи прокидаєшся від страху проспати. Проспати не щось, а так просто. Ти ніби випереджаєш будильник. Якось так тепер стала прокидатись. А ще оте дивне відчуття, що ти повинен/повинна щось там зробити. Як же хочу його покинути, відкинути десь в минуле. Мої ранки стали розпланованими. Занадто снобськими. Єдине, що вибиває мене з графіку це одяг. Цими днями ранки забиті моїм одягом, а дзеркало втомлено зітхає: "переодягнись! не гарно тобі в цьому."
Свої ранки я заповнюю дурним серіалом, вівсяною кашею з курагою, якимось чаєм (в основному ромашковим) і одягом.
Для себе розумію, що бути самій це мій вибір, це я. Мені так добре. В мене гарні друзі. В біді ніколи не покинуть. Це я знаю, але поговорити просто так я можу з собою і може тобою.
Мої ранки вони прекрасні, от тільки нема з ким їх розділити. Ти десь ще далеко, а я вже відчуваю легкий трепет.
Мої ранки вони не пізні і не ранні, вони не сонні і не бадьорі, не сумні і не веселі, вони просто мої.
І я встаю з свого білого кованого ліжка, босоніж йду до ванни, одягаю лінзи і чітко бачу себе, роблю усі звичні снобські процедури, а потіп стаю перед дзеркалом в одних майтках і приміряю плаття, футболки, джинси, ліфи...переодягаюсь-переодягаюсь-передягаюсь...